О мово рідна! Їй гаряче віддав я серце недарма.
Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема.
Володимир Сосюра
1 березня 2018 року в Організації Об’єднаних Націй відбулося засідання, присвячене Міжнародному Дню Рідної Мови. Вперше в історії з трибуни штаб-квартири ООН зачитали Четвертий Універсал, Акт Української Центральної Ради 1918 року, що проголошував незалежність Української Народної Республіки.
Історична довідка
Міжнародний День Рідної мови відзначається щорічно 21 лютого, починаючи з 2000 року. Започаткуванню цієї дати передували криваві події. Гіркий досвід поколінь недарма попереджує, що є три питання, замішані на крові: питання національності, мови і віросповідання. В тому чи іншому варіанті конфлікти на цьому грунті виникали у багатьох країнах.
Держава Пакистан, створена у 1947 році після припинення британського правління і в результаті відділення від Індії, складалася з двох частин: Західного і Східного Пакистану. Ці території різнилися культурою, традиціями та звичаями. А головне – мовою. У Західному Пакистані переважала мова урду, в Східному – бенгальська. В 1948 році уряд, в якому в більшості були представлені носії мови урду, оголосив її єдиною державною мовою на всій території країни. Це викликало масові акції протесту серед кількісно набагато чисельнішого населення Східного Пакистану, потомків бенгалів, які поселилися на цій території понад чотири тисячі років тому. Проте уряд не рахувався з їхніми вимогами, і навіть більше – заборонив всі публічні акції в підтримку бенгальської мови. Та, не зважаючи на придушення і покарання, 21 лютого 1952 року студенти університету в місті Дакка вийшли на мирну демонстрацію. Під час розгону демонстрантів силовики вбили декількох студентів. Смерть молодих людей посилила спротив, а рух за державний статус бенгальської мови призвів до зростання самосвідомості бенгальського народу. В результаті протистояння бенгальська мова у 1956 році здобула статус державної, а в 1971 році Східний Пакистан виокремився в незалежну державу – Бангладеш. В столиці Бангладеш, м. Дакка, зведено пам’ятник загиблим студентам. В країні цей день відмічають як день мучеників за свободу.
За поданням делегації Бангладеш на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО у листопаді 1999 року 21 лютого було оголошено Міжнародним Днем рідної мови, «в підтримку мовного та культурного різноманіття та багатомовності».
В Україні ми відзначаємо 9 листопада споріднене свято – День украї́нської писе́мності та мо́ви. В 1997 році Президент України Леонід Кучма, розуміючи важливу роль української мови в консолідації українського суспільства, і в підтримку ініціативи громадських організацій підписав Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови». Дата вибрана не випадково – за православним календарем це день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця —основоположника давньоруської історіографії, письменника-агіографа, першого історика Київської Русі, мислителя, вченого, послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія. Покликанням всього свого життя Нестор обрав книжну справу і складання літописів. «Велика буває користь від учення книжного, — говорив він, — книги наказують і вчать нас шляху до розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості». Найвизначніший його твір «Повість временних літ» є найдавнішою пам’яткою віршованого українського епосу. Саме з преподобного Нестора-літописця, вважають дослідники, і починається писемна українська мова.
За традицією, в цей день покладають квіти до пам’ятника Несторові-літописцю і проводять заходи по відзначенню найкращих популяризаторів українського слова. А з 2000 року кожного 9 листопада стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. Кожен бажаючий в любій країні світу може взяти в ньому участь. Бо це є прекрасна можливість навіть не стільки з’ясувати, хто краще знає українську мову, як продемонструвати власну повагу до українського слова. Зазвичай кількість учасників сягає понад 5 млн, і це є показовим.
Відзначення Дня Української Мови
Вже четвертий рік поспіль, від початку російської агресії, Україна відзначає День Української Мови в ООН. Ось і тепер на свято зібралися лідери та культурні діячі українського та кримськотатарського народів, науковці, освітяни, Також з привітаннями завітали представники дипломатичних місій різних країн. Гасло цьогорічного свята мови: “Збереження лінгвістичної різноманітності і просування багатомовності в рамках досягнення цілей в галузі сталого розвитку”.
Засідання відкрив Андрій Добрянський, директор з комунікації і засобів масової інформації Українського Конгресового Комітету Америки. Він привітав присутніх, представив доповідачів, подякував організаціям, причетним до сьогоднішнього свята, а також всім учасникам і гостям, які прийшли вшанувати українську мову.
Наголосив, що мови – то є найпотужніший інструмент збереження та розвитку матеріальної та нематеріальної спадщини народу. Акцентував увагу присутніх, що сьогодні делегація України зібралася разом з представниками корінних кримських татар в ознаменування проголошення державних декларацій про суверенітет своїх республік. Після розпаду Російської та Австро-Угорської імперій та військової поразки Німецької імперії народи Центральної та Східної Європи, а також Кавказу і Центральної Азії зібралися в органи самоврядування і оголосили світові про свою незалежність. Так постала Українська Народна Республіка. Так постала Кримська Народна Республіка. Обидва народи оголосили про створення власних незалежних держав. Цей період в історії наших країн є важливим і ми пишаємося ним.
Промовець підкреслив, що сьогоднішня зустріч відбувається в стінах Організації Об’єднаних Націй – організації, яка була створена майже через три десятиліття після тих бурхливих подій, і виказав впевненість, що якби ООН існувала в період проголошення нашими державами незалежності, були б упереджені багато трагічних сторінок нашої історії.
По тому А. Добрянський на правах головуючого запросив до слова постійного представника України при Організації Об’єднаних Націй Володимира Єльченка.
Доповідь Володимира Єльченка була тезисною і водночас змістовно виповненою. Віддаючи шану подіям 1917-1921 років, він підкреслив, що вперше в XX столітті українські землі було об’єднано і створено незалежну національну державу. Сучасна Україна успадкувала від УНР демократичні принципи державного будівництва; перший парламент і перший уряд; державні символи: національний герб, гімн і прапор.
І вже тоді, 100 років тому, працювала українська дипломатична служба. Що знаменно, в числі перших були встановлені дипломатичні стосунки з Кримською Народною Республікою. Дипломати, не жаліючи себе і часто ризикуючи власним життям, вели боротьбу не тільки за суверенітет і незалежність України, вони боролися за свободу і демократію, гідність і повагу своїх громадян, за право вільно спілкуватися рідною мовою. Адже мова є першою ознакою держави. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки в 1917-1918 рр. Михайло Грушевський писав: «Поки народ живе, живе його мова».
Протягом століть метою Російської імперії було знищення України, в першу чергу через позбавлення рідної мови. Промовець констатував, що сьогодні ми, як і українці сто років тому, продовжуємо боротьбу за наше минуле, сьогодення і майбутнє, за нашу землю і за нашу мову. Та яким би парадоксальним це не видавалося, але саме російська агресія проти України прискорила процес створення сучасної політичної нації, заснований на громадянському патріотизмі.
В. Єльченко звернув увагу присутніх, що сьогодні ми разом з кримськими татарами, які після того, як пережили депортацію у минулому столітті, в 2014-му знову змушені були покинути свою Батьківщину, подаємо чіткий сигнал всій міжнародній спільноті: і через 100 років Україна залишається єдиною, сильною і суверенною.
Вкрай важливо, щоб українці у всьому світі продовжували захищати нашу державу, у тому числі і через підтримку української мови, оповідаючи світу правду про те, що Україна бореться, і чому українська боротьба є такою важливою для інших вільних народів. Промовець висловив впевненість, що сьогоднішня подія буде сприяти досягненню цієї благородної мети.
На закінчення промови Володимир Єльченко подякував головуючому, доповідачам і колективам художньої самодіяльності, які прибули для участі у святі.
Свою особисту вдячність В. Єльченко висловив представникам Світового Конґресу Українців, СФУЖО (Світова Федерація Українських Жіночих Організацій), Інституту Волі, сучасного права та суспільства, Міжнародній Раді Жінок і Постійному Представництву України.
Закликом любити і цінувати нашу рідну мову Постійний Представник України при ООН Володимир Єльченко завершив свій виступ.
Головуючий надав слово визнаній майстрині кримськотатарського художнього мистецтва Зульфіре Асановій. Доповідачка розказала про утиски і обмеження мови її народу в Криму, і нагадала присутнім про історію створення під проводом видатного політичного діяча Номана Челебиджихана у 1917 році Кримської Народної Республіки.
Номан Челебиджихан – патріот, біографія якого є прикладом безмежної відданості справі звільнення свого народу. Спільно з однодумцями у 1909 році він заснував підпільну політичну організацію, членами якої були кримськотатарські студенти в Османській імперії, за що був заарештований і висланий. У 1917 році, після Лютневої революції, Челебиджихан повернувся на Батьківщину і відразу очолив національний рух кримських татар. На першому ж з’їзді у Сімферополі 25 березня 1917 його обирають головою Всекримського Мусульманського виконкому і муфтієм-головою Таврійського мусульманського духовного управління. Челебиджихан всеціло поринає у справи. І вже на Всекримському з’їзді кримських татар у Сімферополі 2 жовтня 1917 викладає програму реорганізації Мусульманського виконкому в Курултай — парламент кримськотатарського народу, головним гаслом діяльності якого стало: «Крим для кримчан», зі збереженням рівноправ’я всіх народів, які живуть на півострові.
Челебиджихан направляє діяльність всіх нововведених структур на створення Кримської Народної Республіки і особисто входить до комісії з розробки проекту її Конституції.
Курултай затверджує представлений комісією проект Конституції і проголошує створення КНР, а Номана Челебиджихана обирає головою Директорії (національного уряду) і паралельно — міністром юстиції. У представленому на сторінках газет «Millet» і «Голос татар» програмному повідомленні створеного уряду йшлося:
«Наше завдання – створення такої держави, як Швейцарія. Народи Криму є прекрасним букетом, і для кожного народу потрібні рівні права й умови, бо нам іти пліч-о-пліч».
Челебиджихан різко засуджував більшовицький переворот у Петрограді 25 жовтня 1917 року і водночас вітав утворення Української Народної Республіки, схвалював її політичні реформи і підтримував зв’язки з Українською Центральною Радою.
Доля Кримської Народної Республіки, аналогічно як і доля Української Народної Республіки, закінчилася трагічно. 14 січня 1918 більшовики захопили владу в Сімферополі, заарештували Челебиджихана і літаком перевезли у Севастополь.
23 лютого 1918 перший голова уряду проголошеної в 1917 році Кримської народної республіки, перший муфтій мусульман Криму, Литви, Польщі і Білорусі Норман Челебиджихан був розстріляний у міській в’язниці матросами-більшовиками, а його тіло викинуте в Чорне море.
На закінчення Зульфіре Асанова наголосила на необхідності продовження боротьби за звільнення своїх співвітчизників з-під російської колонізації і в знак непримиримості зі становищем, у якому опинилась її історична Батьківщина, натхненно прочитала вірш Номана Челебиджихана «Я поклявся!», який 30 червня 1991 року затверджений Курултаєм як Гімн кримськотатарського народу.
Урочистості події додав квартет бандуристів «Шаблі Кобзарів». Юні виконавці торкнулися струн душі зворушливим виконанням творів «На високій дуже кручі» (сл. Івана Кучеренко-Кучугури), «Взяв би я бандуру» (сл. Михайла Петренка) та української народної пісні «Кобзарі». Колектив створено при Філадельфійській українській школі, яка так і називається: «Наша Українська Рідна Школа» (НУРШ). Його керівник Галина Боднар, дипломований спеціаліст і висококваліфікований фахівець з 29-річним досвідом навчання вокалу бандуристів. На прикладі цього гурту ще раз впевнюєшся, як багато важить патріотичність батьків. Учасники квартету – брати Олекса і Орест Лужецькі, – представники третього покоління українців у діаспорі. Інші двоє теж брати – Олесь та Чарлі Балмер, вони – друге покоління. Що є особливим – батько Олеся і Чарлі американець, і він зовсім не говорить українською, але в родині поважають українські традиції, а любов до України і української мови виявляють в тому числі через музичну творчість.
Ім’я для свого гурту хлопці вибирали самі, орієнтуючись на значимість музичного інструменту в кобзарстві, де бандура і кобза служили своєрідною зброєю. Через думи і пісні у всі часи народні співці, які були творцями і хранителями героїчних пісень і дум, передавали знання про історичні події, боронили і берегли культуру і звичаї, утверджували дух українського народу і основи християнської моралі в суспільстві та побуті.
Квартет створений влітку 2016-го, але за ці неповні два роки колектив досяг значних успіхів, і вже неодноразово запрошувався на благодійні концерти та свята. Хлопці мають тверді наміри вдосконалювати свої хист і вміння, щоб доносити світові красу і велич української пісні.
Юних бандуристів змінив біля мікрофона професор Юрій Шевчук, викладач української мови в Колумбійському університеті, член Американської асоціації славістичних досліджень. Його виступ був присвячений аналізу шляхів розвитку національних мов у колишніх радянських колоніях, розгляду чинників, які призвели українську мову до нинішнього стану та визначення стратегії виведення мови зі статусу другорядної в титульну не на папері, а в повсякденному житті країни.
Країни, над якими здійснював в тій чи іншій мірі політичний патронаж Радянський Союз, вчений розділив на три групи. Перша група – це ті, котрим вдалося повністю знищити ярмо російського імперіалізму і забезпечити майбутнє своїми мовами. До них вчений відніс поляків і фінів.
Другу групу склали нації, які з розпадом Радянського Союзу зуміли реалізувати мовні політики, що привели до вражаючого відродження їхніх мов. Це естонці, латиші, литовці, в меншій мірі вірмени, азербайджанці та грузини. Їхні мови користуються активною державною підтримкою і, хоча й зіштовхуються з конкуренцією, опором і тиском зі сторони російської мови, все ж впевнено стають все сильнішими і затребуванішими.
Третя група – це країни, які виявилися не в змозі позбутися спадщини колоніалізму і повністю розгорнути свої мови і національні культури в підтримку власної незалежності. Вони й досі залишаються якщо не територіально, то культурно і політично під сильним впливом Москви, коли статус російської штучно завищується, а титульної – всіляко принижується. У цю групу ввійшли кримські татари, білоруси, казахи, киргизи та українці. Офіційний статус їхніх мов більш декоративний, ніж суттєвий. Сфери використання мови обмежені приватними або ритуальними ситуаціями, наприклад, публічними виступами державних чиновників, які нерідко погано або дуже погано володіють своєю державною мовою. Ці країни не мають повноцінного забезпечення засобами масової інформації, кіновиробництва, освіти, науки і техніки на державних мовах.
Вчений відзначив, що бездієве сприймання того факту, коли титульну мову розглядають як байстрюка, властиве тим країнам, де національні еліти були майже повністю знищені за радянської окупації, в результаті чого захопила владу квазіеліта. Ця «еліта» в основному складається з нащадків колишнього радянського комуністичного керівництва з його ворожим ставленням до корінних культур. Вона залишається російськомовною і орієнтованою на Росію в питаннях культури і цінностей.
Ю. Шевчук відзначив, що з відродженням українського політичного життя розширилось використання державної мови у таких стратегічних напрямах, як політика, військова справа, наука та освіта, фінанси, юриспруденція та інших галузях. Та все ж звернув увагу на те, що в українського уряду й досі немає публічно сформульованої мовної політики, закріпленої в законі, який захищав би, розвивав і активно просував українську мову, без і поза якою легітимність мови і виживання українського суверенітету все ще є серйозною проблемою. Необхідність такої політики яскраво продемонструвала анексія Криму і війна на Сході.
Бо хоча минуло чотири роки від краху маріонеткового режиму Януковича, але суттєвих змін в, по суті, колоніальному статусі української мови на власній території не відбулося. На рівні уряду він використовується більше для виступів, ніж як незамінна мова для повсякденної діяльності. І тепер, як і раніше, українська мова не використовується як основна в таких важливих і престижних областях, як бізнес, фінанси, торгівля, правоохоронна діяльність і спорт. Що взагалі є всупереч здоровому глузду, включаючи імператив безпеки і саме виживання, українська мова не є домінуючою мовою в збройних силах України, і це робить їх уразливими для підслуховування і легкого ворожого проникнення.
Резюмуючи свій виступ, вчений наголосив, що і українська, і кримськотатарська мова, у якої сьогодні немає дому, окрім території України, потребують надійної підтримки українського уряду. Їх виживання, поширення у всі сфери життя і безпечне майбутнє є неодмінною умовою національного суверенітету України.
Дитячий хор «Молода Думка» привітав присутніх піснею «Діти Землі». Василь Гречанський, який є водночас керівником для обох колективів – і дорослої «Думки», і «Молодої Думки», зупинив свій вибір на цьому творі з двох причин: як такий, що будить мрію, дає віру в себе і наснагу йти до зірок, а також за ствердження ідеї, що всі діти на Землі однакові, всі мають рівне право на щастя і мир. Спеціально для «Молодої Думки» сам зробив аранжування. І пісня прозвучала виразно і яскраво, в усій красі хорового виконання.
Зібрані у один колектив у жовтні 2017 року, музично обдаровані голосисті діти під керівництвом талановитих наставників Василя Гречинського (керівник), Ольги Курило (хормейстер), Степана Демочко (концертмейстера) за такий короткий проміжок часу встигли створити гідну аплодисментів концертну програму. Критерієм на конкурсному відборі стала здібність у голосовому плані відтворювати мелодію. Вік учасників – від 7 до 12 років, в основному це вихідці з українських і змішаних родин. Є діти, які не розмовляють українською, але разом з батьками вони вклали максимум зусиль для засвоєння українського репертуару. Старанна праця учасників була винагороджена: на Різдв’яні свята новостворений дитячий колектив співав разом з дорослою «Думкою» у катедрі Святого Патрика.
Фаховість керівника хору і його вміння виховувати ціннісне ставлення до музичної культури минулого і сучасності як у дорослій «Думці», так і у слухачів достойне того, щоб про нього сказати більше. Василь Гречинський закінчив Львівську національну музичну академію імені Миколи Лисенка і вивершував фах у одній з найкращих шкіл диригування у професора Краснощокова у консерваторії П.І. Чайковського в Москві. В Штатах здобув ступінь магістра у Westminster Choir College of Rider University. В 1991 році прийняв пропозицію очолити «Думку», і вже 26 років є незмінним керівником хору. «Молода Думка» – це та зміна, яка, за задумом Василя Гречинського, має з часом достойно влитися у дорослий колектив.
Для проголошення тексту Четвертого Універсалу був запрошений Член Головної Управи Організації Оборони Чотирьох Свобід України, Член Українського Конгресового Комітету Америки і Спілки Української Молоді Америки, консультант у галузі медіа, спеціаліст по розвитку НДО Ігор Длябога.
Промовець зауважив, що втрата надій на створення демократичної федеративної Росії, в якій би Україна стала повноправною, рівною серед рівних, республікою, очевидна ворожа політика російського керівництва щодо України і загроза навали більшовиків розвіяли ілюзії у більшості членів Української Центральної Ради, і вони, нарешті, перейшли на позиції самостійного становлення України.
9 (22) січня 1918 року Центральна рада прийняла IV Універсал. Він проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії і закликав українців на боротьбу з більшовиками. УНР проголошувалася цілком незалежною, вільною, суверенною державою.
Закінчувався IV Універсал закликом, актуальним для України і сьогодні, через 100 років:
«…всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки.»
Післямова
Красти можна по-різному. Хтось цупить торби, хтось злодіює гроші, а дехто загляда хижим оком, як би «присусідити» чужі землі. І якщо їм не по зубах навіть зі зброєю відшматувати територію, вони починають свою злодійську справу з грабунку історії. Щоб мої слова не видались прискіпливому читачу порожньою патетикою, дещо нагадаю. Перебуваючи з візитом у Парижі, Путін назвав королеву Анну, доньку Ярослава Мудрого, котра вийшла заміж за французького короля Генріха 1, «русской княжной Анной». Чимало хто сприйняв цей вислів Путіна як ознаку його невігластва, але якщо поєднати в один асоціаційний ряд інші подібні випадки, розумієш: це ретельно сплановані дії, направлені на колонізацію нашої країни.
У радянські часи планомірно і послідовно повивозили прямо з археологічних розкопок до московських хранилищ останки київських князів і членів їх сімей, а зараз київським престольним князям приписують російське походження.
Анексії Криму передували численні передачі та статті про історичну приналежність Криму Російській імперії. Таким чином пропагандистська кампанія підлаштувала народ до всеросійського слогана «Кримнаш», щоб військове загарбання чужої території сприйнялось як повернення невід’ємно свого.
Заборона і обмеження української і татарської мови в анексованому Криму – це теж крадіжка. Крадуть мову і мовні скарби, і навіть казки. Ще до почату війни на Сході якось в збірнику російських народних казок я натрапила на казку про Кирила-Кожум’яку, який на березі Дніпра займається своєю кожум’яцькою справою. Що це, як не грабіж фольклорної спадщини народу? Адже мова – то скарбниця історії, знань, художніх і мистецьких надбань.
Якщо Ви думаєте, що подібні нахабні крадіжки у минулому, додам ще один приклад. 5 січня 2018 року на офіційному сайті ООН (!) у російськомовній версії, а також на відповідних російських сторінках Facebook і Twitter з’явився допис про те, що ЮНЕСКО оновила список мов світу, яким загрожує вимирання. Цю інформацію супроводжувало графічне зображення символічного дерева з позначеннях на його стовбурі і гілках походження мов в їхніх взаємозв’язках. Українську мову намалювали як таку, що походить від російської і сформувалася набагато пізніше російської і білоруської. Можливо, та придумана у Москві брехлива інфографіка висіла би й досі. Але за протестом депутата Верховної Ради Андрія Тетерука ООН видалила цей «шедевр русской мислі». По ходу запитання – а що, ніхто більше, окрім депутата Тетерука, не помітив цієї брехні? То не є дрібницею чи чиїмось нерозумним жартом. Це послідовна політика московського уряду: не було своєї мови, не було своєї країни, не було своєї культури… А в продовженні що?
Подібні факти змушують усвідомлювати, як багато залежить від кожного з нас. Геніальна Ліна Костенко сказала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу.»
Тож будьмо завжди на сторожі рідної мови у всіх її проявах, бо вона є запорукою збереження України для наших дітей і онуків.
Надія Бурмака