10 березня 2013 р. в Українському Народному домі в честь ознаменування 199-ї річниці з Дня народження Тараса Шевченка відбулася прем’єра вистави народного артиста України Івана Бернацького „Там матір добрую мою…”. Прем’єра вразила своєю несподіваною спрямованістю. Мистець взяв на себе громадянську мужність підняти розмову про соціальне сирітство в Україні. З виваженою мудрістю співставивши долі і століття, Іван Бернацький обрав для висвітлення трагічної глибини цієї загальнонаціональної проблеми творчість Великого Кобзаря. Поєднавши у одній виставі характерологічно різні образи змальованих Шевченком матерів, майстер талановито заплів їх у єдиний сюжет з сьогоденням України, створивши соціально-актуальний твір, який своєю болючою щирістю торкнувся серця кожного глядача. Вибір теми не був випадковим.
Соціальна знерухомленість
Шарпання народних обранців з партії у партію, розсвареність політичних лідерів, невиконані обіцянки – все це сприяло розвитку млявості українського суспільства, накучугурило нечутливість до наболілих проблем – вибори, мова, майбутнє країни і родини. Прикро, але досліджений факт – у пересічній українській сім’ї атрофія відповідальності більше вразила чоловіків. Це парадокс сьогодення, бо за чоловіком у всі часи залишалася роль годувальника і старшини у родині. Тепер же багато хто з них, наштовхнувшись на гострі кути економічної кризи, впали в безпорадність і знерухомились соціально, тим самим поставивши дружину, матір перед необхідністю брати на себе відповідальність за виживання у матеріально скрутні часи.
Сьогодні 7 млн українців (більшість серед них – жінки) шукають по світах статків і кращої долі. Здебільшого наймитують. Доглядають чужих батьків і чужих дітей, полишивши власних на родичів а то й просто на знайомих. Такий стан речей сприймається суспільством без особливого здивування і спротиву – і це ще одна ознака впадання народу в анабіоз. Та добре, що епідемія байдужості поширилася далеко не на всіх чоловіків. Іван Бернацький, актор, режисер, народний артист України – чутливою душею митця спостерігши трагедію дітей, що стали сиротами при живих батьках, підняв знамено творчості Шевченка на захист української родини.
Про Драматичну Студію
Драматичній студії Івана Бернацького виповнилося 10 років. За цей час поставлено чимало вистав. Таким може похвалитися не кожен театральний колектив. Мистець весь час у творчому пошуку. Постійно вдосконалює технічне оснащення, урізноманітнює сценічні ефекти, співпрацює з професіоналами високого рівня. Музичне оформлення своїх вистав Іван ось уже кілька років поспіль довіряє лише композитору і відомому оранжувальнику Сергію Душенковському. Вдалою знахідкою Івана стали майстри світлового оформлення Ніна і Стас Тєрєнтьєви.
Не кожен професійний театр може похвалитися настільки представницькою колекцією автентичного українського одягу, яку зібрав у своєму музеї Іван Бернацький. Бо для нього немає несуттєвих дрібниць. Заради точного відображення художнього замислу Іван разом з художником Михайлом Барабашем зодягнув своїх акторів у справжні, часів Тараса Шевченка, костюми. Вишита білим по білому сорочка, плахти, байбарак, намітки, справжні коралі – вони допомагають акторам більш повно перевтілитися і відобразити дух епохи.
Збагатили виставу віршами Наталка Грешко та Святослава Гой-Стром.
За останній рік студія надбала нові таланти. Оксана Гап’юк, Володимир Левицький, Оксана Вовк, Ірина-Діана Макарук, Оксана Бавдис, Роман Верхняк, Марія Пруська, Ксенія Качурак, Сергій Тарновецький. Вони познайомились у молитовній групі „Чисті серця” при церкві святого Юра. Їхній керівник Михайло Мендюк, спостерігши творчу обдарованість молоді, порекомендував їх Івану Бернацькому. У спектаклі вони виконували ролі полишених дітей. Емоційна безпосередність і щирість у поєднанні з творчими здібностями молодих акторів досягла апогею відгуку глядачів. Бо там, далеко, по той бік океану їхні діти, або діти їхніх родичів….
- Чую голос твій ночами…
На початку все було як звичайно. Переповнений глядачами зал свідчив, як завжди, про небайдужість українців Америки до творчості Івана Бернацького. Місць не вистачало, і ті, хто прийшов пізніше, задовольнялися приставними стільцями. Чимало – і чоловіків, і жінок – прийшли у вишиванках. Атмосферу урочистості доповнила прониклива коротка промова пароха церкви св. Юра ігумена Вернарда Панчука. Він подякував Українську федеральну кредитову кооперативу „Самопоміч”, корпорацію „Міст-Америка”, Український Народний Дім і Українську крамницю „Арка”, за допомоги яких спектакль став можливим. Підкреслив значну роль драматичної студії і особисто Івана Бернацького у збереженні традицій української культури. Затим Високопреосвященний Владика Павло Хомницький благословив громаду і запросив до молитви за Тараса Шевченка.
Стишилось світло, надавши ще більшої виразності вишуканій скромності декорацій сцени. У тумані, що то легенькими хмарками піднімався вгору, то лагідними хвилями котився під ноги глядачам, величавилось золотаве дерево – символ вічності життя. Під ним кінь – як нагадування про швидкоплинність всього земного і устремління українців до пошуку радості в родині і праці.
Неждано у сполоханий туман птахами впурхнули на сцену діти – різного віку, всі з телефонами в руках. Зал вмить наповнився гомінливими перемовинами – то радісними, то тужними, як зойк:
- Мамо моя дорога, я сумую за тобою… Без тебе погано. Мамо…
- Чую голос твій ночами
- Перші роки були чудові, ми мали що їсти й вдягтися…
- Я хочу, щоб ти прийшла на шкільні збори. Щоб бачили, що у мене є мама…
– Ало, мамочко, я тебе дуже люблю…
– Чому я повинна мати телефонну маму?
- Мамо, ти вже ніколи не вернешся… Ти засліплена своєю Америкою….
- Боже, поверни мені маму…
У жагучо-болюче „Мамо, повертайся!” вплітається „Аве Марія” Шуберта. Тихо, потім все голосніше, звучніше… З-поміж глядачів до сцени наближається Люба Щибчик, солістка Київської опери. Її лірико-драматичне сопрано журливо зноситься в небо, як поєднана материнська молитва з чужини до Діви Марії з надією на захист ї оберіг для полишених удома дітей. Спів Люби.розчиняє щемні дитячі жалі у повітрі, і вже не одна рука у залі тихо втирає сльозу….
- Мамо, коли приїдеш, змиєш мені голову…
– Ти читаєш мені весь час мораль… Мамо, я вже доросла, я самостійна… аж занадто…
– Боже, при живій мамі я сирота.
- Я так чекав тебе на своє весілля….
- І виріс я, та не виліз в люди…
- І ти в цьому винна, тому що не маю мами…
- Мамо, приїжджай…
- Я кожен день молюся тільки за тебе.
Монологи струменять сумом, сподіваннями і зневірою водночас: Вперед виходить маленька дівчинка. Вона пам’ятає маму тільки з фотокартки. Їй не було ще й рочку, як ненька поїхала….
– Альо, ти моя мама? Дякую тобі за гарні речі, мамочко. Скажи, що ти приїдеш… Я маю для тебе подарунок… Бабця казала, що ти Америку більше любиш, чим мене…
Голос Люби міцніє, наповнюється умиротворенням, вливає в душу спокій. І на очах у глядачів, не змінюючи вбрання, тільки за рахунок емоційної насиченості виконання співачка постає перед залом у ролі Богородиці. Зупиняється біля дівчинки, простягає руку над її голівкою, перебираючи на себе її захист і покровительство. Молитовна пісня Пресвятій Богородиці зливається з голосами дітей, вивершуючи апогей почуттів у кожній драматично насиченій сцені спектаклю…
З палітри жіночих образів
З усієї багатої палітри образу матері у Шевченка режисер відібрав три віддалено–полярні: жертовну Ганну з „Наймички”, занапащену паном божевільну з „Відьми” і звироднілу душею вдову з поеми „Утоплена”.
Вразила виконанням ролі Ганнусі з поеми „Утоплена” Христина Місюк. Рівнозначне насичення сценічного простору пластикою мови і пластикою рухів актриси, гра світла і тіні, що відтворювала марево води у місячну ніч, хвилі сценічного туману, який то пестився у Ганнусі під ногами, то здіймався вгору, кутаючи її у тугу і розпач Рибалоньки, – вдалим поєднаннями всіх цих складових режисер зумів досягти висоти передачі містичності і водночас людської реалістичності намальованих Шевченком образів.
Найвище сценічне навантаження мистець довірив артистці Людмилі Грабовській. Цьогорічну виставу можна сміливо назвати її бенефісом. В обох діаметрально протилежних за життєвим сценарієм ролях – Ганни у мінімоноспектаклі „Наймичка” і Відьми у поемі „Відьма” – актриса талановито переконлива. Освоєна нею система Станіславського допомагала актрисі миттєво перевтілюватись з одного образу в інший, а відчуття мелодики слова забезпечив її неабиякий співочий дар.
Особливу роль режисер відвів поєднанню гри актриси зі співом Люби Щибчик. Під вокаліз Скорика „Мелодія” і крики чайки Ганна виходить на сцену. Актриса і співачка в унісон точно і повно відображають весь вихор почуттів героїні: ніжність до немовляти, сумяття думок перед невідомістю, розпач і безнадія від усвідомлення неминучості розлуки і спустошуючий спокій по прийнятті рішення віддати дитину чужим людям. А квиління чайки – як невтішне безсловесне ридання душі.
Мати кладе під чужий тин сина, і Люба змінює вокаліз колисковою, як звірення Ганни на Божу волю і людську милість.
У виставі „Аве Марія” звучить ще два рази. Оду стражденному материнству Відьми Люба Щибчик виливає у „Аве Марія” Каччіні. Збезчещена паном, вигнана людьми з власної хати, не маючи куска хліба – вона спочатку самовіддано бореться за виживання дітей, а потім, втративши їх, збожеволіла і знавісніла, шукає своїх діток по світу.
Третю „Аве Марія” – вже Баха-Гуно, Люба співала у епілозі, коли сцену наповнив гомін тих же дітей, що й у пролозі вистави. Але зараз вони сповіщали світ дзвінкими голосами – „Моя мама їде!”, „Мама їде додому!” Урочиста і велична молитва Діві Марії віншувала справдження мрії про маму, про родину, про часи, коли:
І на оновленій землі
Врага не буде супостата.
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.”
„Нема малих ролей…”
(К.С.Станіславський)
Було трохи жаль, що у цій виставі так мало вдалося побачити гри самого Івана Бернацького. Як справжній наставник – він поступився у спектаклі місцем юним талантам. Але і ті невеликі епізоди у поемі „Відьма” (спочатку у ролі автора, потім Цигана) продемонстрували вершини акторської майстерності. І, що головне, засвідчили його високу громадянську позицію, небайдужість до долі України і українців.
„Я буду щасливий, – сказав народний артист України Іван Бернацький, – якщо після моєї вистави хоч би одна мати захоче повернутися до своїх дітей”.
Надія Бурмака