14 жовтня 2011 року відбудеться прем’єра вистави Івано-Франківського Академічного українського музично-драматичного театру ім. І. Франка «Солодка Даруся», поставленої за одноіменним романом Марії Матіос (режисер-постановник Ростислав Держипільський). Спектакль здобув славу твору, який породжує відчуття причетності кожного до всеукраїнської історії, несе примирення і відродження однієї нації, штучно знуртованої в розмежовування на Східну і Західну Україну, на православних і греко-католиків, на комуністів і націоналістів…
У вистави широка гастрольна географія: окрім українських глядачів, її захоплено вітала Європа, цієї весни «Солодкій Дарусі» аплодували у Канаді, і ось тепер зустріч з українською громадою у Сполучених Штатах. Організатором і спонсором гастролей виступає компанія «Міст-Америка». У переддень гастролей пропонуємо нашим читачам інтерв’ю з автором «Солодкої Дарусі» письменницею Марією Матіос.
-Наклад «Солодкої Дарусі» перевищив 150 тисяч. Було вже вісім перевидань книги, і, схоже, буде ще не одне. Це рекорд для такої направленості художньої української літератури. Ви особисто з чим (окрім, звичайно, високої художньої майстерності автора) пов’язуєте таку грандіозну зацікавленість твором практично у всіх регіонах країни?
– Перше, це незнання історії і бажання її пізнати, що там було на тій «западній» у повоєнний час. Але найперше, мабуть, таки розповідь про людську долю людяними, хоча й подеколи жорстокими словами. Думаю, це називається правдою життя у художній обробці
– На Вашу думку, в чому криється успіх «Солодкої Дарусі» як спектаклю?
– Унікальність івано-франківської постановки «Солодкої Дарусі» (а в Україні існує три версії сценічної інсценізації цього роману) у тому, що всі задіяні у спектаклі актори – молоді, середній вік трупи – 25 років. Це вчорашні студенти Івано- Франківського Інституту мистецтв. «Солодка Даруся» була їхньою дипломною роботою. До певної міри родинні біографії цих молодих акторів відбивають історію, розказану в моїй книзі. Кожен із них може розказати щось схоже з історії родин своїх дідусів і бабусь, батьків. Це, повірте, дуже зворушує. А з іншого боку показує, наскільки драматично, а подеколи трагічно складалися долі «западенців», та й не тільки їхні, у повоєнний час, як навіть у одній родині тісно «обнімалися» антагоністичні сюжети.
Можливо, саме через це гра акторів є такою переконливою, такою «сльозогінною». Хоча особисто вони не мають жодного досвіду подібних потрясінь.
– Чи брали ви когось із близьких або знайомих за прототип Ваших героїв у «Дарусі»?
– У мене майже немає книжок без прототипів. Бо прототип – це правда. Але я ніколи не використаю знання чужих таємниць на шкоду тому, хто мені їх довірив. Тому я так ретельно камуфлюю ці історії, що подеколи прототипи моїх персонажів навіть не розуміють, що то вони. Бо я зшиваю, як циганську ковдру, шматки різних життів в одну історію – масштабну, повнокровну.
– Письменник – це багато в чому вчитель. Чого б Ви хотіли навчити через «Дарусю»? Яке основне почуття у Вашому романі Ви хотіли донести читачам?
– Чесно кажучи, я не мала наміру ВЧИТИ. Я мала намір РОЗКАЗАТИ людське життя. Не чорним і не білим, а ПРАВДИВИМ. У мене в усіх книжках є одна розмова про людину і її життя – любов, страждання, каяття, ненависть, честь, помста, зрада, милосердя, добро. Я хочу нагадувати людям про моральні категорії, не оминаючи, проте, неморальних проблем. Без цієї розмови – про ієрархію людських цінностей – немає справжньої літератури. Без цих речей є «розмова побутова», як сказала би Ліна Костенко, про дрібне, буденне, без цього література – просто переповідання життя. А я хочу його осмислювати і допомагати іншим це робити також.
– Ваші твори багато в чому історичні. А як Ви ставитеся до необхідності визнання Голодомору геноцидом українського народу?
– Я входжу до всеукраїнського громадського комітету з питань Голодомору і добре знаю, як останнім часом підводять голови ті, хто заперечує голодомор як геноцид. В Україні зараз шириться рух за кримінальне покарання такого заперечення, так, як і передбачено це законом. На жаль, поки що нема політичної волі.
Але оті величезні черги в музей Голодомору в Києві, які я спостерігаю вже тривалий час, дають надію, що прозріння у людей наступає, бо навіть неповний облік померлих від голоду, який демонструється в музеї у Книгах пам’яті по кожній області, може вивести з психічної рівноваги і загартовану людину. Немає іншого способу донести правду, як її розказувати і підтверджувати на прикладах. Я, скажімо, зараз опрацьовую багато матеріалів щодо голоду 1947 року в Бесарабії, до цього додаються живі розповіді моїх земляків-довгожителів, спогади моєї рідні – і я розумію, що будь- яке мовчання щодо цього є таким же злочинним, як і заперечення того, що було у 30-х роках на Великій Україні. Думаю, ми повинні у євреїв вчитися пам’ятати свої жертви.
Той, хто хоч раз побував у Яд- Вашем, ніколи не зможе спати спокійно, поки не внесе бодай би лепту своїх розшуків у мартиролог українських втрат XX століття.
– В якій мірі ви відчували себе частиною радянської системи?
– О, коли би незалежна Україна уміла вчити так своїх громадян, як уміли в радянські часи! Ми би мали тепер правдивих патріотів стільки, скільки мали в ті часи одурених брехнею. Але я завжди кажу, що голова – не баняк, вона здатна пізнавати і розуміти. Я завжди була одночасно «відмінницею» і правдолюбом в усьому, і відчуття несправедливості до багато чого і багато кого в радянські часи і привели мене до пізнання правди. Правди Історії і правди Людей. Моє покоління залишається, на жаль, дуже скаліченим дотепер, хоча можливості пізнати Істину – уже необмежені.
– На Ваш погляд, в чому це найбільш яскраво проявляється, і – відразу ж напрошується друга частина запитання – кому, як і чим це «каліцтво» лікувати?
– Моє покоління має велику інерцію радянського мислення. Воно доволі часто не має цивільної відваги висловити свою незгоду з тим, що діється навколо. Воно воліє скрутити дулю в кишені – але змовчати, мовляв, від нас нічого не залежить. Це є хибна позиція. А лікувати як? На прикладі життя інших людей, інших країн. Інститути громадянського суспільства в Україні дуже і дуже нетривкі. Бо людей знову і знову намагаються залякати силовими методами, правоохоронними силами.
Згадаймо, якою знущальною і принизливою для мене як для людини, не кажучи про мою родину і батьків, була спецоперація депутата парламенту – комуніста Цибенка і правоохоронної системи України проти мене як письменника впродовж кількох місяців 2010-2011 року. Не знаю, де і в якій країні 10 діючих генералів, 9 полковників і ще кілька нижчих чинів були би задіяні в «зимовому поході» проти одного слова у книжці? Розумієте, одного слова! Тим часом, коли рівень злочинності і корупції в Україні зашкалює. Усю хронологію того мого переслідування надруковано у новій моїй книзі «Хроніка українського самашествія, Або державна ода фалосу», яка щойно побачила світ, як і нова повість «Армагедон уже відбувся», які я маю намір презентувати в Америці під час гастролей театру.
– Писали, що це була спроба поквитатися з Вами за Ваші послідовні виступи проти Дмитра Табачника?
– Його позиція щодо мене і моєї «Солодкої Дарусі», а також «Нації» – однозначна і проста, як віник. Табачник публічно заявляє про необхідність вилучити цей твір із програми вивчення курсу української літератури у школі. А того, хто запровадив цей курс – (колишнього міністра освіти І. Вакарчука), на думку Табачника, необхідно запроторити до буцегарні. Про це написано у книжці Табачника «Мир без Украины». Як із цим боротися, окрім слова? А тим часом відбувається протилежне із українським читачем: «Даруся» восьмий рік поспіль є лідером читацького ринку. І знаєте, хто є зараз найбільш зацікавленим читачем і пропагандистом цієї книги? Російськомовний читач! У Запоріжжі, Кривому Розі, Дніпропетровську, Харкові.
Тому моя позиція є непоступливою і дражливою для таких «табачників». А позиція полягає в тому, що суспільство повинно знати історичну правду ВСІЄЇ України. Засобами мистецтва це робити – найпереконливіше.
– Україна зараз переживає гастарбартайтерський бум. Сотні тисяч дітей залишаються без материнського нагляду, під опікою родичів або знайомих. «Заробітчани» намагаються компенсувати власну відсутність у життя дитини більш високим доступом до матеріальних благ. Але хто замінить мамин поцілунок перед сном? Розмову пошепки про перше кохання? Кому розказати про образи, заподіяні ровесниками? Уже прижився термін: «соціальне сирітство».
Звідси два запитання. Чи цікавить Вас така тема для розвитку її у майбутніх творах? Якою Ви бачите долю дітей, що зростають у таких умовах?
– Це, мабуть, найтрагічніші сторінки української новітньої історії. Тут треба пера двох Шекспірів і трьох Стефаників, а ще – вагон заспокійливих ліків. Це ще одна загроза національній безпеці країни. Але хто цим перейметься, окрім філософів і митців?
– Багато говорять про те, що сьогодні у велику політику закрита дорога молодим, розумним, патріотично налаштованим молодим людям з народу. Що треба зробити, щоб ця ситуація змінилася?
– Треба мати політичну волю до змін. Її поки що немає. І через те є велика загроза того, що молоді, вдатні, розумні, інтелектуальні стануть такими ж циніками і жлобами, як оце політичне поріддя, що править Україною, ніби кров із неї п’є. А напитися не може. Я дуже боюся цих тенденцій – «скурвлення», перепрошую, молодих, у яких на Батьківщині меншає шансів на стабільність і успішність. Людина двічі не живе. І тому мало хто має відвагу бути у процесі постійної борні – за себе, за свої принципи, за мову, віру, світогляд. Зараз дуже багато пасток – удавів для тих, кого Бог нагородив інтелектом. Тому розумні люди дедалі частіше своє майбутнє не пов’язують з Україною. Це дуже і дуже печально, щоб не сказати, трагічно.
– Впевнена, що багато хто захоче придбати Ваші книги, тим більше, з дарчим підписом автора. Чи буде така можливість у американських глядачів?
– Обов’язково. І з радістю! Більше того, американський глядач і читач зможе придбати і дві мої книги е перекладі англійською мовою – «Апокаліпсис» та «Майже ніколи не навпаки», які вийшли в Австралії у перекладі Юрія Ткача. Юрій Ткач має намір прилетіти до Америки на час наших гастролей, так що, думаю, буде можливість гарної розмови.