Був собі один українець, син українців, що 1914 року переїхали до Сполучених Штатів. Змалечку цікавився технікою Саме тому найнявся на літакобудівне підприємство. Працював механіком на American Airplane & Engine Company. Щодня він бачив, якої швидкої руйнації зазнають літаки через вібрацію в польоті. І вигадав, як тому зарадити.
Змінив форму, додав пружину, ще дечого намудрував і врешті-решт розробив концептуально нову гайку, яка не розкручувалася ані під дією повітряних потоків, ані від турбулентних перевантажень. Удома, у закутку, вечорами випробовував її витривалість. Винахід виправдав усі очікування автора — був надійний і безвідмовний. Це означало, що літакобудівна промисловість здешевиться на мільярди доларів. Пішов зі своєю розробкою до керівництва підприємства. Та не ликом шиті власники компанії не забажали платити винахіднику. Вони поставили ультиматум: або ти продаєш нам свій патент, або ми тебе звільняємо.
Наш земляк обрав звільнення. І почалися клопоти, неприйняття, суди. Немало витратилося тоді не тільки коштів, а й душевних і фізичних сил. Але Володимир вірив у себе й у Божу справедливість. Він за безцінь частинами скуповував на аукціонах обладнання та комплектував його. Так майбутній мільярдер започаткував виробництво власного винаходу. На перші прибутки викупив більшість обладнання компанії, на яку ще донедавна працював механіком, бо вона на той час уже збанкрутіла. І вже 1933-го будує фабрику «Джус Фестенер Ко інк». Це дало змогу створити сотні робочих місць, на які передусім запрошували українців — не тільки через національну спорідненість, а ще й тому, що Володимир Джус не раз мав нагоду пересвідчитися в працьовитості й добросовісності земляків.
Нестандартність мислення, праця, що межувала з творчістю, дозволяє В. Джусу вже 1935 року вийти на експортний ринок Європи, а 1938-го — мати власні фабрики у Великій Британії та Франції. Уже з перших зароблених грошей Володимир реалізовує те світле й людяне, що заклали в нього батьки, — створює бібліотеки, школи та музеї, організовує професійну освіту для українців. Людина з великої літери — він відчував щонайменший людський біль. Без додаткових прохань, а тільки з власної ініціативи в роки Другої світової війни він потужно фінансує роботу Червоного Хреста А відразу по завершенні війни разом з однодумцями починає втілювати в життя свою давнішню мрію: створення українського центру, який би об’єднав усі напрямки наукових, культурних і інформаційних потреб зарубіжних українців і поширював би їх на всю Північну Америку.
Так 1948 року постав Український інститут Америки. Володимира Джуса було обрано його першим президентом. У статуті інституту було визначено його мету: поширення й підтримка всіх проявів української політичної та культурної діяльності шляхом улаштування й підтримки громадських, професійних наукових і освітніх заходів; мистецьких виставок, концертів, театральних вистав, літературних вечорів; зміцнення зв’язків з американськими інтелектуальними колами для ознайомлення їх з історією, традиціями та сучасними проблемами українського народу в Україні й у діаспорі; надання стипендій талановитій молоді; допомога українським емігрантам в адаптації до умов американського життя.
Спочатку представництво інституту розмістилося у Вест-Айсліпі — краї, що став для родини Джуса першим місцем поселення в США. Правдивість приказки: «Талановита людина не буває талановита тільки в чомусь одному» — Володимир не раз підтверджував своїм життям. Завдяки власному фінансовому генію він провів не один десяток непростих перемовин із банкірами, що дало можливість отримати фінансову дотацію на придбання однієї з найвеличніших будівель Нью- Йорка, спорудженої 1898 року архітектором Чарльзом Ґілбертом у найкращій ділянці П’ятої авеню, біля Центрального парку. Це — справжній казкової краси палац у стилі еклектичного Ренесансу, із готичними склепіннями та вишуканим внутрішнім дизайном. Останнім його власником був нащадок колишнього Генерал-губернатора часів перших колоністів Август Горн Стайвесант. Раніше приміщення використовували як резиденцію найвизначніші люди Америки. Тепер завдяки Володимирові Джусу двері палацу відчинилися для кожного рядового українця.
У співпраці з громадами
Тут знаходять прихисток і слово привіту українські громадські організації. Як, наприклад, Українське лікарське товариство Північної Америки. Це — громадська організація, яка чимало робить для української спільноти. Лікар Віктор Грибенко, як голова Нью- Йоркського відділу, особисто бере участь у всіх заходах. Нещодавно з його ініціативи було організовано зустріч членів товариства з громадськістю під назвою, що свідчить сама за себе: «Шлях у медичну професію». У теплій, невимушеній атмосфері обговорювалися питання становлення в медицині тих, хто щойно розпочинає свій життєвий шлях у доросле життя, і тих, хто вже здобув в Україні фах медсестри чи лікаря та мріє про перекваліфікацію. Відбулася змістовна розмова про переваги того чи іншого медичного закладу, про можливості підтвердити вже наявний диплом, про особливості американської медицини та її відмінності від української, про шляхи пошуку місця роботи, про нову медичну реформу й багато інших цікавих речей. Усі жваво дискутували, запитували про те, що цікавило кожного особисто, уносили пропозиції. Є ще один аспект значимості подібних зустрічей: присутні не просто отримували інформацію, а й розширювали коло спілкування за рахунок нових знайомств.
Продовжувачі традицій
Уже 1991 року, як тільки Україна стала незалежною, Український інститут Америки було визнано всіма офіційними організаціями нової держави. Відтоді й бере початок активна співпраця з українським представництвом ООН, Генеральним консулатом України в Нью- Йорку, мерією міста. На сторожі статутних завдань інституту стоїть Рада директорів, а президентом після смерті Володимира Джуса було обрано його сина Теодора Джуса. Берегинею інституту ось уже два роки є його директор п. Лариса Крупа. Тоді вона прийшла сюди після смерті чоловіка, одного з найвидатніших піаністів сучасності Олександра Слободяника.
Хтось із астрологів якось сказав, що зодіакальний знак Діви най-частіше несе в собі різного ґатунку обдарування. І приклад наводив: 80 % лауреатів Нобелівської премії народилися під знаком Діви. Хто знає, як там з іншими, але геній Олександра Слободяника це підтверджує. Його називати «новою зіркою», про нього писали, що він є унікальний у власній віртуозній манері виконання найскладніших творів, цілком ориґінально, по- своєму, трактуючи їх. Його гру характеризували як елеґантну, одухотворену, поетичну, надзвичайно щиру. Власне, він і сам був таким — інтелігентним, відкритим, романтичним мрійником, вірним другом, люблячим батьком.
Його виступи зустрічали із захватом. Його запрошували на найзнаменитіші сцени світу. Свого часу він грав у Америці частіше, ніж Ріхтер. На всі запитання йог о антрепренер Сол Юрок відбувався відповіддю: «А що ви хочете, якщо в кожної третьої американки в гаманці є його фото?»
Уперше Лариса побачила Олександра, коли їй було тринадцять, під час його тріумфального виступу в Карнеґі-голлі. 1992-го вони побралися. Олександр настояв, щоби вінчання неодмінно відбулося в рідному йому змалечку Львові. І хоча майже все життя піаніст прожив у Москві, та спорідненість з Україною, відданість своєму народові ніколи не полишала мистця. Навіть у часи тотального контролю КДБ Олександр завжди уточняв для закордонних журналістів, що він — не «рашен» і не «сов’єт піаніст», а «юкрейніен».
Олександр щиро при-йняв у душу всі ті цінності, що колись об’єднали людей, які створили УІА. Він мав багато задумів. У тому числі мріяв повернути українцям Миколу Гоголя. За зневагу сприймав те, що Гоголя зробили «велікім рускім пісатєлєм», і прагнув аргументовано, крок за кроком, довести Україні, Росії й усьому світові, що Микола Гоголь — український письменник. Не встиг…
Його плани, а також усі статутні завдання інституту нині втілює в життя вдова геніального піаніста Лариса Крупа. Виставки, концерти, зустріч£ Життя цього закладу насичене подіями та пронизане головним, задумом — донести до світу велич України й українського. Олег Чмир, Микола Сук, Володимир Винницький, Наталія Хома, Юрій Мазуркевич, Юрій Харенко, Борис Дев’ятов, Лариса Крупа, Стефанія Довгань, Тарас Полатайко, Ілона Сочинська, Микола Барабані, Ігор Гречаник, Євген Ковтанюк, Оксана Прокопенко, Валентина Лисиця, Ольга та Наталія Пасічняк, ансамбль «Черес» — усе так, як колись мріяв Володимир Джус. Генії світового рівня й талановита молодь власним талантом примножують здобутки української культурної спадщини.
Вхід в інститут — вільний. Оплачуються, і то, порівняно з американськими цінами, надто вже помірно, окремі заходи. Тому так прикро, що певна частина українців, особливо із числа новоприбулих, ще жодного разу не відвідала цей храм мистецтва. А прийти й подивитись є на що. Ось, наприклад, зовсім скоро, 20 серп- ня, відкриється виставка «Стародавнє Трипілля».
Трипільське плаття для нареченої
Що поєднує нас через віки? Із яких космічних джерел черпала Докія Гуменна свої сюжети- подорожі із сьогодення в трипільське минуле? Із кого ліпив Іван Братко образ трипільської берегині, відобразивши її так схоже з малюнком, знайденим на чаші розкопок стародавніх поселень тих часів, але якого він раніше не бачив? Чому намисто з трипільськими орнаментами ніколи не виходить із моди? Чому багато сучасних дитячих іграшок із такою точністю повторюють трипільські? А ви бачили прикраси, виготовлені трипільцями для ялинки, сукні з трипільськими орнаментами, які зараз купують як весільні? Або дитячий одяг із трипільськими візерунками? А Трипілля в камені? Де ще ви зустрінете таке розмаїття елементів цієї культури?
Аби ваші діти з гордістю могли розказати про найдавнішу культуру світу, Батьківщина якої — Україна, варто подивитися все те, що так дбайливо готує до показу Фонд дослідження стародавніх цивілізацій. А заодно — ознайомитися з Українським інститутом Америки, створеним українцями для нас, українців.