6 липня 2010 року при парафії української греко-католицької церкви Святого Духа за адресою: 160 North 5th St., Brooklyn, відбувся Другий український фестиваль дитячої творчості «Дамо Земну кулю дітям». Захід розпочався о першій годині в залі школи при церкві Святого Духа. Особисто привітати всіх зі святом приїхав консул Ґенерального консульства України в Нью-Йорку Богдан Мовчан. Щирі побажання, які зачитала другий секретар представництва Ольга Кавун, передав і постійний представник України при ООН Юрій Сергеев. Ушанувати гостей і учасників завітав владика Павло Хомницький.
Парох церкви Святого Духа отець Іван Тихович від імені громади склав подяку всім спонсорам, перш за все — компанії «Аеросвіт» і Федеральній кредитовій кооперативі «Самопоміч» у Нью- Йорку.
Без сумніву, фестиваль став значною подією в житті української громади. Два дні парафіяни, абсолютну більшість яких складають представники четвертої хвилі, варили, випікали, смажили — бо ж українці звикли пишатися своєю кухнею. Було організовано торгівлю сувенірами, прикрасами, іграшками, книгами та всілякою смакотою.
Концертну програму забезпечувало понад сто учасників. Це —такі відомі колективи, як «Барвінок», «Весна», танцюристи Наталі Лемішки та церкви Святого Духа. Як завжди, колоритно-неповторно виглядав сімейний ансамбль «Коріння».
Деякі виконавці були знайомі глядачам ще з минулого фестивалю. На-приклад, скрипаль Андрійко Гавриш і співачка Христинка Шафранська— цілком очевидним було значне професійне становлення обох, тому публіка висловлювала по-бажання зустрітися з ними й наступного року. Знавці симфонічної музики високо оцінили професіоналізм сімейного тріо Доляків. Юних музикантів часто запрошують виступати в складі симфонічних оркестрів у найвідоміших концертних залах Нью-Йорка. І, звичайно ж, виступили улюблениці публіки — сестрички Надійка та Наталя Павлишин.
Залу святково прибрали виготовленими дитячими руками виробами, аплікаціями, малюнками. Обдаровані діти, і про кожного можна розказати щось незвичайне. Як ось, приміром, про Тараса Головка. Його малюнки привертають до себе увагу ще при вході в залу. Тепер хлопцеві — 12, але ще з раннього дитинства улюбленою справою Тараса було малювання героїв мультфільмів. Зараз він також багато часу віддає заняттям живописом. І це не заважає йому бути зразковим учнем: юний талант має нагороди за відмінне навчання, а нещодавно став переможцем у конкурсі на найкращу творчу роботу. Художником хлопчина бути не планує — мріє стати письменником. «І про що будеш писати?» — запитую в нього. «Пригодницькі романи», — серйозно відповідає Тарас. Ось такі вони, наші діти. А ми кажемо, що вони тільки й думають, що про розваги.
Левову частку організаційних турбот узяли на себе дві сім’ї — Павлишини та Дейнеки. Завдяки їм Другий український фестиваль дитячої творчості суттєво відрізняється від усіх подібних. І про це хочеться сказати окремо. Кожен такий захід — підтримка українського в українцях насамперед через пісню й танок. Організатори ж фестивалю пішли далі. Пожалкуйте, якщо ви тут не були: з’їхалися знані й видатні майстри, які народні ремесла піднесли до рівня мистецтва. Вони не просто показали свої роботи, а ще й провели прямо у дворі майстер- класи. Розповісти про всіх не дозволяє брак газетної площі, тож хоча б познайомимося ближче з тими, кого рідко зустрічали раніше.
Андрій Підківка, доктор музичних наук, що часто виступає в найпрестижніших концертних залах США, представив понад 40 народних духових інструментів зі своєї власної колекції. А вдома в нього їх— понад півтори сотні. Вражає, як наче проста зовнішньо конструкція (порожні трубки з дерева або кори) здатні дарувати таке розмаїття звуків. Андрій розповідає й навчає водночас. Діти зачаровано слухають про історію інструментів, про капелії (перші музичні школи), де готували професійних сурмачів для війська, про литавристів і трубачів, які нарівні з козаками ділили побут і небезпеки в далеких походах. Андрій непомітно веде слухачів у глибину віків, де на вершинах гір день і ніч вартували дозорці, щоб тривожним кличем трем-біти своєчасно сповістити про наближення ворога чи привітати сріблясто-врочистою мелодією прихід у світ нової людини.
Діти зачудовано роздивляються кувички (багатоствольну флейту), слухають танцювальні мотиви фрілки та джорульки, обережно випробовують свої таланти на окарині — «бабусі» дитячих свистульок, намагаючись услід за Андрієм видобути з неї різноманітні звуки диких тварин і птахів. І, уявіть собі, у декого з першого разу виходило досить майстерно. А що вже казати про сопілку! Кількість її різновидів вражає десятками варіантів форми та назви, не кажучи вже про особливості звучання: денцівка, флояра, зубівка, тилинка. Ця краща— із верби, а ця — зі смереки, а оксамитовий голос тієї забезпечить тільки калина.
І так — про кожен інструмент. Дивишся на заворожені личка дітей і переконуєшся: не пропаде твоє мистецтво, Україно.
А ось тут — стіл Оксани Табачук. Гердани — весільні, до вишиваної сорочки, до театральної сукні; браслети й намисто, вишиванка та випалювання — цими виробами вона репрезентує майстерність своїх учнів. Те, як важливо прищепити любов до мистецтва змалечку, п. Оксана знає з власного досвіду. Досі з вдячністю згадує Львівську середню школу №34. На заняттях вони вишивають шарфики для зайчика, кептарики для ведмедика, мережать іграшкові подушечки, узорять пояси та виплітають буковинські косички з кутасиками для лялькових хлопчиків і дівчаток. Оксана й демонструє, і відразу навчає, тож упродовж усього свята біля її столу юрмляться діти та дорослі.
Іван Братко у 21-річному віці став членом Спілки народних майстрів України. Івана шанують у міжнародних колах, запрошують до участі в конкурсах і виступах як члена журі. Закоханий у чорну кераміку, що своїми коренями сягає трипільської культури, він і в Америці пропаґує її через викладацьку діяльність. Його учні — переважно американці. Магія появи з безформного шматка глини досконалого виробу вражає завжди та всюди, вражає й тут. Тому йому навіть не дають перепочити: «Ви будете ще щось робити?»
Забракло крісел, аби вмістити всіх охочих долучитися до мистецтва розпису писанок, спробувати ткати на справжньому ткацькому верстаті чи самому перетворити жмут вовни на акуратну нитку. Усе на святі було просякнуте ідеєю донести до світу багатство надбань української культурної спадщини.
І як тут знову не звернутися до співочого дуету Надійки та Наталі Павлишин?! Для сестер фестиваль став знаменним у першу чергу тим, що консул Богдан Мовчан вручив їм Почесну грамоту, якою Генеральне консульство України в Нью-Йорку нагородило сестер Павлишин за суттєвий внесок у популяризацію української культури й мистецтва на американських теренах, сприяння поширенню знань про Україну у світі. Це — не просто слова. Дівчата— ще школярки (до речі, гарно навчаються), а позаду в них — уже 400 концертів. Здобули визнання в США, Україні та Канаді. Традиційні українські колядки, які 2005-го й 2008-го сестри виконували в Різдвяних випусках популярної в США радіопрограми Prairie Home Companion, транслювались по всій Америці 580 радіостанціями компанії.
Творчість дівчаток зачаровує, породжує бажання наслідувати. Тож не дивно, що після їхніх виступів у місцевих українських громадах народжуються нові колективи дитячого пісенного мистецтва. Незважаючи на юні літа дівчатка вже самі організовують мистецькі акції, у тому числі й доброчинні. 2008 року вони заснували благодійний рух «Дітям — від дітей». Не так давно відправили зібрані з концертів 2 000 ІЮР у сиротинець м. Самбора Львівської області. Майже на кожному виступі сестрички отримують за-прошення побувати в тій чи іншій громаді, причому часто від людей, які знайомляться з Україною саме завдяки їхній творчості. Почитали б ви, які листи пишуть дівчаткам! До речі, сайт сестричок уже відвідали представники 29 країн світу — саме в стількох державах дівчатка стали послами від України. Тож отримана грамота є тільки невеличким відображенням тієї роботи, яку невимушено та з такою вишуканістю виконують сестри під час своїх концертів.
…На вулиці настрій перехожим піснями створював гурт «Четверта хвиля», а всередині продовжувався концерт. Ніхто не бажав розходитися, хоча концерт тривав понад три години. Символічним і об’єднуючим покоління став виступ тріо в складі Алли Куцевич, Володимира Дейнеки й Андрія Підківки. Вони подарували глядачам колискову свого дитинства — коломийку «Верховино, світку ти наш», у якій мистецьки вивершено переплелися бандура, дримба та сопілка. Спомини з того далекого українського життя щемко резонували з відтвореним вранішнім співом птахів у високих Карпатах, розсипалися звуками викупаних у сонячному промінні стрімких гірських потоків. Виконавці були живим прикладом того, як, здавалося б, просте дитяче захоплення переростає в справу всього життя, формує риси непересічної особистості, робить людину унікальною.
І спостереження наостанок. Завершення свята вразило ефективністю та концентрованістю донесення до присутніх головної ідеї дитячого фестивалю. Геніальності цієї знахідки позаздрив би не один професійний режисер. Здавалося б, усе як у всіх. Усі дітки вийшли на сцену виконати прощальний танок і пісню. Свято справді було чудовим — зворушені глядачі аплодували. І тут зі сцени їм назустріч попливли легкі хмарки повітряних кульок-глобусів. Глядачі — й українці, і неукраїнці, упіймавши кульку, шукали на ній Україну. А знайшовши —усміхалися по-доброму й дивилися на сцену лагідно та з визнанням внеску учасників у це свято. Хай би частіше Україна асоціювалася саме з такими почуттями.