Не тільки вимирання народу призводить до зникнення мови, а й, навпаки, умирання мови спричиняє зникнення народу. Ця закономірність вивчена на гіркій історії людства впродовж тисячоліть. Згідно з лінгвістичними дослідженнями, нині у світі налічується близько 7 тис. «живих» мов. На межі зникнення перебуває близько 50 європейських, понад 200 африканських і кілька десятків мов народів Сибіру. Що чекає на українську мову на теренах американської землі?
Щоби скласти уявлення про це, кореспондент тижневика «Міст» побувала в гостях у Школі українознавства Об’єднаних українців Америки (ОУА) «Самопоміч», розташованій за адресою: 215 E, 6th St., New York, NY 10003. Тим більше, що був привід: 21 лютого громадськість усього світу відзначала започаткований ООН 1999 року Міжнародний день рідної мови.
Про школу
Мій візит сюди не став випадковим. Школа українознавства ОУА «Самопоміч» є однією з найбільш представницьких суботніх шкіл штату Нью- Йорк. Школа зареєстрована в Board of Education як School for English as Second Language. Заклад славиться своїми матурантами. Деякі з них навчаються в Києво-Могилянській академії, одна випускниця здобуває освіту лікаря у Львові.
Заснували школу ще 1949 року прадіди нинішніх учнів. Спочатку українці об’єдналися в громаду. Це було те саме товариство «Самопоміч», яке започаткувало найвідоміший тепер у США банк «Самопоміч». Раніше дітей було більше, і навіть деякі класи були з літерами («А», «Б»), та зараз налічується близько 250 учнів. Серед них є й онуки українців, народжених у Америці, і діти тих, хто прибув із четвертою хвилею імміграції.
Навчання починається з першої суботи після Labor Day і закінчується після Memorial Day. Уроки проводяться кожної суботи, з 9-ї ранку до 1-ї пополудні. Після 12-го класу учні здають десять іспитів (п’ять усних і п’ять письмових) — по два з кожного предмета. Утримується школа за рахунок батьківської оплати за навчання учнів і фондів ОУА «Самопоміч».
Місія школи:
* вивчення розмовної української мови;
* набуття знань у читанні та письмі;
* здобуття базових знань із історії, культури, літератури та географії України;
* ознайомлення з українською музикою та мистецтвом;
* релігійна освіта й народні традиції;
* участь у різних культурних заходах;
* забезпечення зв’язку поколінь через передачу духовних, культурних і інтелектуальних надбань українського народу.
Щоліта на «Союзівці» проводяться семінари для професійного вдосконалення вчителів.
Про вчителів і батьків
У школі — 19 досвідчених педагогів, які активно співпрацюють із дієвим батьківським комітетом. За допомогою батьків протягом року готуються такі заходи, як карнавал, різдвяний концерт, Шевченківське свято, День матері. Цьогоріч було надзвичайно гарне святкування Різдва Христового — зі спеціальними костюмами, колядками та вертепом. Це дійство діти та батьки показали для української громади в залі школи.
Узагалі, діти тішать ровесників і дорослих своєю творчістю. Чимало учнів відвідує «Пласт» або СУМ, Школу танцю Роми Прими-Богачевської. Менші разом з учителькою Ольгою Кіт-Вовк ходять перед Великоднем учитися розфарбовувати писанки в Український музей. Кожен клас має якісь свої «родзинки» — щось із предметів українського побуту чи художніх виробів, аби скрізь було відчуття: школа — це маленька Україна.
Учителі спілкуються з кожною родиною. Адже кожна дитина має свої особливості. Хтось — більше гуманітарій, хтось схильний до точних наук, хтось сам проситься відповідати, а хтось — соромиться, і його треба заохочувати сказати хоч речення. Бувають і інші проблеми. Котресь дитя швидше стомлюється, тому його треба задіювати через певний проміжок часу в якійсь грі — і це відновлює сили, а хтось витриваліший. Для постійного контакту з батьками передбачено зворотний зв’язок через електронну пошту. А домашні завдання, щоби діти чогось не наплутали, «вивішують» ще й на інтернет- сторінці класу.
Про шкільні будні
Я потрапила якраз на перерву. Уже від порога почала пройматися атмосферою школи. Серйозний черговий із числа батьків при вході, таблички на дверях кабінетів, які вказують, де який клас, просторі коридори, наповнені дітлахами — від п’ятирічних до тих, хто за зростом уже наздогнав батьків.
У кабінет директора поки що не можна — там якраз зібрався батьківський комітет, обговорює нагальні проблеми шкільного життя. Мене зустрічає адміністратор школи Наталка Дума. Вона працює тут із 1990 року. Відповідає за одну з найбільш клопітких справ — фінансове життя школи. А це ой як непросто! Знайомить мене з деким з учителів, які перебувають поруч. Викладачка релігієзнавства Віра Юлик і її колеґа Юлія Броніцька вже понад десять років навчають дітей основ християнства. Обидві народилися у Бразилії, але вже давно мешкають у Сполучених Штатах. Вони є сестрами- катехитками з Українського інституту св. Ольги в Стенфорді. Релігієзнавство читається в школі з першого класу. Але в молодших класах увагу йому в рамках інших уроків приділяють учителі основних предметів, а вже в старших класах його викладають сестри.
Наталка Дума розказує про шкільне життя, співпрацю з батьками. Завершує словами: «Ми вдячні батькам за їхню активність. І горді тим, наскільки більшість із них віддана справі українства. Адже відриватися від домашніх клопотів і додавати собі громадської роботи в школі — це величезне присвячення».
До розмови приєднується директор школи Іван Макар. Він уже три роки на цій посаді. Працю директора п. Макар суміщає з обов’язками головного академічного радника в Нью-Йоркському університеті. Запитую: а що його привабило до праці в школі?
«Одне — те, що подобається працювати з дітьми, а інше — душа переймається всім, що стосується становлення українознавства», — відповідає п. Макар. Пані Наталка доповнює жартома: «То ми його намовили. Нам такі спеціалісти та ще й патріоти ох як потрібні».
Пан Макар тримає на руках дворічного синочка.
У його родині є троє дітей — двоє старших навчаються тут, у школі. Відзначаю для себе: п. Іван однаково лагідним голосом розмовляє з власним сином і з дітьми, які проходять повз. Жваво й водночас із турботою розказує він про шкільне життя. Про навчальні плани, свята, що наближаються, про необхідність переорієнтовувати вчителів на інтерактивні методи навчання. Адже діти приходять сюди після повного трудового тижня у звичайній школі. Багато родин живе далеко — дорога в один бік у них забирає годину, а то й більше. Треба берегти учнів від перевтоми, а самі уроки — зробити якнайцікавішими. Аби учні не жалкували, що їхні американські ровесники десь грають у м’яча або просто відпочивають, а вони мають сидіти за партами ще один день.
«Чи в адміністрації є якісь непорозуміння з батьками або учнями?» — запитую в директора.
«Фактично немає. Є певна специфіка в знанні мови онуками імміґрантів і дітьми, які українську вивчали в Україні. Але не є суттєвим, чи сучасні американські українці візьмуть до вжитку слово «летовище» чи «аеропорт». Учителі впродовж усього уроку відстежують, чи діти розуміють усі слова. І хіба що інколи доводиться нагадувати батькам, що поза школою, у родині, теж потрібно підтримувати українську мову. А то всяке буває: одні відразу на англійську переходять, інші, здебільшого новоприбулі, спілкуються між собою російською. А як же тоді виховувати свідомих українців? Українська культура має тисячолітню історію. Українські діти повинні усвідомити, що вони — не пересічні американці, а спадкоємці величної української культури», — коментує п. Макар.
Директор іде клопотатися шкільними справами, а мене запрошують зайти в шостий клас, де вчителькою працює Ганна Тупиця. Як і в кожній українській школі, учні дружно хором вітаються зі мною й повертаються до своїх дитячих справ. Зараз — перерва, тому дехто ласує приготованим мамою сніданком, хтось повторює уроки, а хтось — просто спілкується.
Пані Ганна з гордістю показує мені підручники з української мови та літератури. Вона доклала чимало зусиль, щоби їх мала кожна дитина. Сама замовляла їх в Україні. Завдяки зусиллям п. Ганни дітям підручники дісталися майже задарма — за обидва батьки заплатили лише по $5.
У п. Ганни — неабиякий педагогічний досвід. В Україні багато років працювала вчителем хімії, була завучем школи на Закарпатті. Запитую про успішність школярів. «Не треба забувати, що для більшості тутешніх дітей українська мова є іноземною. Але все ж можна сказати, що учні справляються гарно, — каже вона. — Максимум зусиль спрямовуємо на оптимізацію навчання. І сам учитель повинен бути постійно в гарному гуморі — незважаючи на якісь власні негаразди. Дитину потрібно похвалити за кожне, навіть геть невеличке, досягнення. За що? За все. За виконане домашнє завдання, за вдало поставлене запитання, за відповідь на уроці, за гарну поведінку, за охайний вигляд, за допомогу однокласнику. Навіть за те, що вони присутні в школі. Бо буває таке, що діти приходять заспані, а то й утомлені на вигляд. Тому навчання повинно активізувати увагу, додавати гарного настрою й у жодному разі не бути нудним. Є чимало шляхів до цього: це — і кросворди, і загадки, і жартівливі вірші та приповідки, і багато чого іншого».
Почався урок. Я зачиняла за собою двері класу, а позаду вже лунали слова п. Ганни: «Діти, у нас сьогодні дуже важлива тема, але вивчимо ми її легко». Із-за дверей якогось класу линула музика. Там ішла репетиція — діти готувалися до Шевченківських днів.
Покидаючи школу, я згадувала висловлювання школярів: «Я гордий історією моїх предків», «Я приносив у школу писанки на Великдень — усім дуже сподобалося», «Ми танцювали український танець на святі, усі нам аплодували», «Я буду навчати своїх дітей говорити українською». Побачене й почуте вселяло впевненість: докладені зусилля не втратяться із часом. І місію школи понесуть своїм дітям уже наступні покоління українських мігрантів.